Годувала учасників Революції Гідності на Майдані, возила обмундирування та харчі для бійців в АТО: історія волонтерки Валентини Безсонової з Корюківщини

Годувала учасників Революції Гідності на Майдані, возила обмундирування та харчі для бійців в АТО. Це про Валентину Безсонову з Сядриного Корюківського району. На Майдан жінка потрапила в січні 2014 року. Після завершення Революції Гідності стала волонтеркою і поїхала на фронт. Історія жінки із позивним «Віночок» - у викладі Ольги Онищенко. 

Цьому будинку в Сядриному скоро виповниться 115 років. В ньому з мамою зараз живе волонтерка Валентина Безсонова. Тут власноруч вона змайструвала паркан і почала капітальний ремонт всередині.

Так, каже, відволікається від спогадів про війну та часи Революції Гідності. На Майдан жінка поїхала у січні 2014 року. 
«Чесно кажучи, приймала рішення для мене довго, десь добу – півтори. Я тоді мамі нічого не казала».

Перед тим, як поїхати на Майдан, Валентина просила допомоги в односельців

«Хто посилав, хто допомагав. Я казала, що я їду на Майдан -  чим можете, допоможіть».

«Вона почала займатися цією справою з перших днів Майдану. Вона була активісткою в селі -  збирала тут і чаї, і продукти харчування, вивозили це все на Майдан, залучила хлопців наших із села» - згадує в.о. старости Сядринського старостинського округу Олена Кравченко.

Під час Революції Гідності Валентина годувала майданівців. Тоді й отримала позивний «Віночок»  - через те, що кріпила до свого шолому вінок.  

«Я така -  стоп, треба нам якась ідентифікація. Віночки нам зі Світланою».

Після Євромайдану жінка залишилася в Києві та організовувала гуманітарну допомогу для українських бійців на Донбасі.

«В Українському домі я знаходилась, туди зносили ми гуманітарку, пакували машини. Від Українського дому кожен день від’їжджали машини, завантажені їжею, одягом. Люди туди несли все підряд».
Валентина каже, вперше в зону АТО потрапила в липні. Декілька місяців її не брали на фронт.  

«Мене завезли прямо туди, де батальйон «Айдар», а батальйон «Айдар» всі формувалась з Укрдому. Як їх всіх проводжала, і всі мене знали, я всіх знала. «О, Віночок приїхала!». Господи, нарешті -  уявляєте, липень місяць».

Жінка каже: спогади про події на фронті записувала до блокноту.

«Я в блокнотик все писала, і позиції всі називались повністю. «Не дай Бог, Віночок ти попадеш до сепарів в полон». Я кажу, цей блокнот з’їм».

Волонтерила Валентина завжди одна. Каже, ніколи залишалась на місці, постійно пересувалась між позиціями.

«Мені там, звичайно, роздобули машину, я вантажила все в цю машину, і я вже літала по всіх позиціях. Я вже їздила безпосередньо хлопцям розвозила їжу -  всі потреби, все записувала. Потрапляла під обстріли, і все інше, але було все одно».

В моменти обстрілів, жінка каже, згадувала американські бойовики та намагалась діяти як їх герої.

«Я така -  низький старт… хлопці починають стріляти, щоб відбити обстріл. І з низького старту стрибаю  щучкою. Підвертаю цю руку, і головне, щоб не зачепитись за цей дріт - я  перестрибую ось так, щучкою, і стрімголов вкочуюсь прямо в окоп. Вони такі -  «нічого собі!». Та я сама здивувалась».

Жінка каже, зброю до рук на фронті не брала, підтримувала бійців морально. З Майдану мала традицію обійматися та говорити «до швидкої зустрічі».

«Був один хлопець, не буду казати хто -  він не міг три дні мене знайти. І три дні не міг виїхати на бої, тому що я його не обійняла. Він мене чекав, він мені каже: «Обійми мене, мені треба їхати». Тому що у нього така впевненість. Він каже: «Після твоїх обіймів ми в такому замісі були, і кого ти обійняла - ті всі живі повернулись. Я почав все те відслідковувати».

Після річного волонтерства Валентина три роки служила в 72-й бригаді. У Бахмуті організувала бібліотеку для бійців. Зібрала тисячу книг.

«Вони ці книги хапали,  вони якісь прострочені газети читали. Там вони нагрібали, один нагрібав штук 15 книг: «Віночок, я віддам, під підпис все, я віддам». Дай тільки читати, люди голодні були інформаційно».

Мати Валентини Надія каже, про те, що її донька на війні, не знала.
«Вона знала, що мамі казати не треба, бо мама зараз розпереживається».

Нині вдень у своїй майстерні Валентина створює будинок для Ципи. Врятоване від котів курча -  її домашній улюбленець. Вночі шиє українські прапори-накидки та сумки. На них її емблема - віночок.