Табуйовані теми, збалансована емпатія та особливості емоцій: як спілкуватися з ветеранами й пораненими

Під час повномасштабної війни журналісти фактично щодня створюють матеріали про людей, які пережили травматичні події. Це потребує не тільки високого рівня емпатії, а й уміння створити у співрозмовника відчуття контролю та безпеки, уважності до деталей і психологічного балансу медійника.

Видання Медіамейкер зібрало поради та досвід психологині Чернівецького обласного госпіталю ветеранів війни Тетяни Аніщенко, яка працює з військовими з 2016 року, та журналістки Суспільне Чернігів Дар’ї Янушкевич — вона знімає сюжети й записує інтерв’ю з людьми, які пережили травматичні події. Про особливості інтерв’ю з військовими та цивільними особами з травмою, як правильно налагодити контакт із героєм, уникнути табуйованих запитань і реагувати на прояви емоцій під час розмови про втрату та поранення — читайте в матеріалі.

Як знайти героя для чутливого інтерв’ю?

Люди є головним джерелом для пошуку героїв, каже Янушкевич. Іноді це відбувається під час відрядження до одного героя матеріалу, де журналіст може дізнатися потенційну історію іншого.

Також помічними стають телефонні дзвінки до редакції, повідомлення в соцмережах і на особистих сторінках команди журналістів. Наприклад, у коментарях під одним із відео в TikTok Дар’ї вдалося знайти героїв майбутнього репортажу — пару Кайгородових, де хлопець заново вчиться говорити після поранення голови на Луганщині. Своїй дівчині, яка весь час була з ним поруч і допомагала відновитися, щойно зміг знову заговорити — освідчився. 

«В одному з коментарів побачила, що пара з Чернігова. Посилання на інші сторінки там не було, тож я почала за нікнеймом із TikTok шукати їх в усіх соцмережах», — розповідає Янушкевич.

Іноді потенційних героїв можна побачити у своїй стрічці. Наприклад, у січні 2023 року волонтерка Ірина Тимофєєва опублікувала в себе на сторінці кадри, як батько пораненого військовослужбовця читає книжки прикутому до ліжка сину. Згодом журналістка зв‘язалася з батьком і домовилася про інтерв’ю.

З допису волонтерки Ірина Тимофєєвої

З допису волонтерки Ірина Тимофєєвої

Підготовка до розмови 

«Перш ніж почати працювати над матеріалом, я відповідаю для себе на питання: “Чи готова я прожити історію героя, і не один раз?”»,  — каже Дар’я Янушкевич. До цього потрібно бути емоційно готовим уже під час запису інтерв’ю, а згодом — і під час розшифрування та монтажу, щоб уникнути неочікуваного стресу. 

Емпатія від журналіста й команди

Робота з чутливими темами потребує високого рівня емпатії — здатності відчувати стан героїв, емоції й уміння співпереживати, наголошує журналістка. Водночас під час роботи над кожною історією, де герой має травматичний досвід, Янушкевич намагається віднайти баланс між журналістом і звичайною людиною, яка має власні емоції. Також для журналістки важлива єдність команди в кожному сюжеті:

«Оскільки я працюю не одна — мені важливо, щоб історію героя відчули й ті, хто створюватиме репортаж зі мною, — оператор і режисер монтажу. Тому перед інтерв’ю я проговорюю з командою нюанси, які можуть виникнути під час знімання. Упродовж розмови вивчаю особливості поведінки людей і думаю про їхні можливі емоції під час запису, намагаюся помітити невербальну мову, яка “говорить” про відчуття».

Знаками такої невербальної мови можуть бути нервове перебирання ручки в руках, закручування волосся чи постійні доторки до нього, відведення погляду вбік, схрещені руки чи ноги. Це означає, що герой/героїня закриті, напружені від вашого спілкування, їм складно розкритися й говорити відверто.

Архів Дар’ї Янушкевич

Як «заземлитися» після розмови

Психологиня Чернівецького обласного госпіталю ветеранів війни Тетяна Аніщенко наголошує, що робота з травматичним досвідом може провокувати й у журналістів певні переживання й негативні емоції. Сором, безпорадність і страх можуть передаватися іншим. Це відбувається на емпатійному рівні, який інколи важко свідомо зафіксувати. 

«Нерідко журналісти почуваються пригніченими після важкого інтерв’ю. Таке явище називається вікарною або вторинною травматизацією, що дуже схоже на потенційні наслідки безпосереднього переживання чи свідчення про травматичні події», — розповідає психологиня.

Тому дуже важливо подумати, чи готовий медійник/медійниця проживати травму іншої людини ще кілька днів під час редагування матеріалу. Помічними як для журналіста, так і для героя можуть бути техніки стабілізації емоційного стану, наприклад, за допомогою заспокійливого дихання. Ідеться про подовжений видих: вдихаємо повітря через ніс на рахунок «1-2-3-4» та видаємо через рот на рахунок «1-2-3-4-5-6-7-8». Водночас губи мають бути «скручені трубочкою», ніби задуваємо вогник на свічці. За словами  психологині, так до організму потрапляє менше кисню, а від сповільненої роботи легень зменшуються всі активні процеси тіла.

Емпатія дає змогу розкривати людей, але водночас і розкривати себе,  розповідає Дар’я Янушкевич: «Я не приховую своїх емоцій під час інтерв’ю, а намагаюся бути щирою і відвертою з героєм. Якщо під час розмови в мене з’являються сльози, то я не намагаюся цього приховати. Ділюся відчуттями, розповідаю про себе за необхідності, щоб у нас із героєм була довіра одне до одного. З досвідом випрацювала “захисний механізм”, який дозволяє зберігати в собі більше журналіста. Які б емоції я не відчувала — не даю оцінку тому, що відбулося й що пережив герой. Не порівнюю історії, бо кожен досвід унікальний, а біль у кожного — свій».

Дар’я Янушкевич на фоні зруйнованої церкви в селі Лукашівка, що було в окупації навесні 2022 року.

Ціль — скоротити дистанцію та побудувати контакт 

ДУЖЕ ВАЖЛИВЕ ВІДЧУТТЯ БЕЗПЕКИ ПІД ЧАС БЕСІДИ, НАГОЛОШУЄ ПСИХОЛОГИНЯ: НАСКІЛЬКИ ЛЮДИНА МОЖЕ КОНТРОЛЮВАТИ ТЕ, ПРО ЩО РОЗПОВІДАЄ, А ТАКОЖ У ЯКОМУ ВИГЛЯДІ ЇЇ ІСТОРІЮ ЗРЕШТОЮ ОПУБЛІКУЮТЬ. 

Перед створенням телевізійного репортажу Дар’я Янушкевич розглядає два варіанти — знайомство через телефонну розмову й особисту зустріч, якщо герой має на це час. Під час розмови Янушкевич передає контроль над ситуацією в руки героя: він визначає місце й час зустрічі та комфортні йому умови для спілкування. Зі свого боку, вона розповідає, в якому форматі буде висвітлена історія, де й на яких платформах її можна буде знайти. 

Травматичний стрес змінює роботу мозку, а це своєю чергою може впливати на сприйняття та аналіз інформації, розповідає Тетяна Аніщенко. «Не пошкодуйте часу та переконайтеся, що людина усвідомлює та розуміє, які події й деталі минулого плануєте обговорити, хто зможе ознайомитися з матеріалом і впродовж якого часу він буде доступним», — ділиться фахівчиня. 

Іноді після першої телефонної розмови люди беруть паузу, щоб подумати й порадитися з близькими, перш ніж надати історії публічності, каже Дар’я Янушкевич. Тільки після цього вони погоджуються чи відмовляються. Якщо ж є сумніви, журналістка пропонує зустрітись особисто й відповісти на питання, які можуть хвилювати героя.

З відмовою героя перед записом репортажу Дар’я Янушкевич не стикалася, але радить у такому разі перш за все з’ясувати причину. Якщо емоційний і психологічний стан людини не дозволяє їй говорити про пережитий травматичний досвід саме зараз, можна запропонувати перенести розмову, коли людина буде готова. За кілька днів варто поцікавитися, як герой себе почуває, а згодом повернутися до питання про поновлення зустрічі. 

Перед початком інтерв’ю потрібно проговорити, що в будь-який момент, коли герою буде некомфортно, боляче згадувати чи говорити, він може зупинити знімальний процес. 

Чернігівський мікрорайон Бобровиця, який обстрілювали в березні 2022 року. В кадрі Віра і Парасковія, чий будинок розбомбили росіяни. У кадрі Дар’я в оселі, яку їм звели волонтери. У грудні 2023 року стало відомо, що пані Віри не стало. 

Активно слухати та помічати деталі

Кожне інтерв’ю є унікальним, і спрогнозувати його хід майже неможливо, переконана журналістка. На початку Янушкевич використовує базовий перелік питань для загальних відомостей про людину, а потім переходить до розмови про пережитий досвід. 

«Під час інтерв’ю я активна слухачка. Уважна до деталей, які мені довіряє герой, і від них будую нашу розмову. Прошу дозволу, чи можна запитати про той чи інший факт. Наприклад: “Ви не проти, якщо ми поговоримо про те, як це сталося?”, “Як ви себе почуваєте? Ми можемо продовжити розмову далі?” Це дає людині контроль над тим, що відбувається, й водночас вибудовує особисті кордони й довіру між вами», — ділиться досвідом Дар’я Янушкевич.

Іноді буває, що герой розповів один фрагмент, а через певний час повернувся до нього й говорить видозмінено. У таких випадках доцільно уточнити, що саме людина бачила чи мала на увазі. Тому журналістка дає змогу людям говорити більше, ніж потрібно для сюжету, адже згодом це дозволить вибудувати повноцінну картину подій.

Крім цього, важливо спостерігати за жестами й мімікою героя під час розмови, адже не всі можуть наважитися на прохання зупинитися. У таких випадках журналістка запитує: «Як ви себе почуваєте?», «Можливо візьмемо паузу?», «Вам принести води?». Склянка води й серветки — це те, що має бути в близькому доступі, зауважує Янушкевич.

Особливості реакцій героїв, які пережили травматичні події

Ретравматизація (у психології також відома як вторинний травматичний процес) — болісне нагадування, яке повертає людину назад до ситуації й відчуття, де вона пережила травму. Під час роботи з людьми, які її пережили, довіра — дуже важливий чинник, розповідає Тетяна Аніщенко.

Емоції на інтерв’ю

Емоції агресії та тривоги під час інтерв’ю «вимагають» виходу назовні й можуть швидко закінчитися, як тільки-но прийде усвідомлення, що журналіст готовий слухати, зауважує психологиня. 

Коли герої бачать, що до їхніх почуттів і досвіду уважні, то почуваються більш впевнено. У цьому контексті важливо дати людині простір для думок і слів, ставити прості та порівняно відкриті питання. «Наприклад, коли до мене приходять на консультацію, я запитую: “Як ти себе почуваєш?”. Людина відповідає: “Нормально”. Знову запитую: “А нормально — це як?”. У кожної людини буде своя відповідь, тому з цього непогано починати діалог», — пояснює Тетяна Аніщенко.

Архів Дар’ї Янушкевич

Важливо помічати, коли людина занадто занурюється в пережитий досвід, і спробувати повернути її в розмову: звернути увагу на щось яскраве (предмет, запах, звук) поряд із вами чи сказати ненав’язливий комплімент. 

Варто уникати питань про почуття. Наприклад: «Що ви відчували, коли…?» А також не ставити питань щодо втрачених фрагментів спогадів. Це може підштовхнути людину до складних емоцій, наголошує психологиня. 

Повернення зі спогадів

Коли герой або героїня розповідають про травматичний досвід, це може супроводжуватися тілесними реакціями. Відволікання від бесіди, пошук очима дверей або страх, виражений слізьми, — сигнали про те, що людина не почувається в безпеці. Наприклад, за спостереженнями психологині, у військових це може бути тремор рук.

Фахівчиня наголошує, що під час розмови потрібно бути обережним із дотиками — похлопуванням по спині чи обіймами. Їх можуть сприйняти як небезпеку. Якщо така підтримка відбувається несподівано — це може дестабілізувати людину.

Передусім журналіст може нагадати, що нічого подібного з минулим із героєм зараз не відбувається. Також можна запитати, що зараз могло б йому допомогти й що він зазвичай робить, коли переживає такі почуття.

Як розмовляти з пораненими військовими

Можна поцікавитися перед інтерв’ю, про що військовий категорично не хоче говорити. Перепитайте чи можна публікувати все, що вам розповіли, а ще краще порадьтеся з військовим юристом, який зможе підказати, що не варто публікувати, каже Тетяна Аніщенко.

Що не варто питати

Є однозначно табуйовані питання, наприклад:

• Як рідні поставилися до вашого рішення піти на війну?
• А що було найскладніше й найстрашніше? Скільки вбивав / які були втрати?
• Коли це все закінчиться? Чому ви так довго воюєте?
• Розкажіть, як жертва тортур (просити докладно описати тортури)…
• Я тебе розумію.

Також не можна давати будь-які оцінки діям бійців, особливо якщо журналіст сам не був на місці подій. Це відчувається як знецінення, пояснює психологиня. Зашкодити може й надмірна героїзація, особливо у процесі реадаптації — повторного пристосування до зовнішніх умов. Варто уникати будь-яких висловів, які направлені на жалість, зневіру або сумніви у важливості військових. Фрази на кшталт «бідні, нещасні хлопці» не варто вживати, оскільки журналіст таким чином знецінює боротьбу й рішення людини піти на війну.

Військовим, які отримали поранення, важливо, щоб їх сприймали як звичайних і повноцінних чоловіків, а не як «неповносправних сонечок/котиків», наголошує Тетяна Аніщенко.

«Хлопцям і дівчатам дуже важливо знати, що вони для нас цінні й що їх розуміють. Тому обов’язково потрібно висловлювати повагу й вдячність», — каже психологиня.

Інклюзивність простору й розмови

Якщо людина має поранення, треба перевірити доступність простору, де відбуватиметься розмова. Наприклад, переконатися, що є безбар’єрний доступ до місця інтерв’ю (складнощі на шляху туди, пандус чи ліфт при вході, відсутність високих порогів тощо), а камеру бажано розміщувати на рівні очей.

Психологиня каже, що в багатьох військових були контузії, що впливають на рівень слуху. Тому обов’язково потрібно повернутися обличчям до людини.

ЯКЩО Є БАЖАННЯ ЗАПРОПОНУВАТИ ДОПОМОГУ — ТРЕБА ЗАЧЕКАТИ, ПОКИ ЇЇ ПРИЙМУТЬ. ЗА ПОТРЕБИ СПИТАЙТЕ ІНСТРУКЦІЇ ЯК ДІЯТИ ДАЛІ. 

«Фрази-табу: “Я не уявляю, як би я жив без рук”, “І як ти далі житимеш без зору?”. Не натякайте людині жодним чином, що надалі її життя буде страшним і жахливим. Спілкуємося на рівних», — пояснює фахівчиня.

Залишатися спокійним

Психологиня вважає, що аби залишатися спокійними, журналістам потрібно навчитися сприймати інформацію як історію, яку вони прочитали в книжці чи побачили по телевізору. Тобто частково відсторонено. Інколи журналісти можуть емоційно сприйняти почуте й почуватися виснаженими після інтерв’ю. Психологиня стверджує: у кожної людини різний рівень сприйняття болісного досвіду, тому медійникам потрібно шукати ресурс для таких матеріалів, забезпечуючи базові потреби — сон, харчування, фізичні навантаження та відпочинок. 

Інтерв’ю про втрату побратимів

Під час першого контакту з людиною, яка проживає втрату, варто оцінити власний психологічний стан — чи готові ви її вислухати. Не забуваємо висловити співчуття — це дасть людині розуміння, що ви знаєте її історію та усвідомлюєте, як їй непросто. А от запитувати про стан не завжди доречно.

«У моменті проживання горя людина має тунельну свідомість, тобто сконцентрована на своїх переживаннях і може бути відірвана від зовнішнього світу. Недоречними будуть розмови про світле майбутнє, заклики взяти себе в руки, пошук винних і нав’язування позитиву», — пояснює Тетяна Аніщенко.

Смерть побратимів чи посестер — людей, із якими формувався бойовий дух і з якими доводилося проходити труднощі та небезпеки — сприймається особливо важко, розповідає фахівчиня. Це специфічні стосунки, які неможливо відтворити в будь-яких інших умовах.

Смерть побратима може породжувати підсвідоме бажання помінятися місцями із загиблим товаришем: «Я мав бути на його/її місці». Тому така втрата нерідко викликає «провину вцілілого»: «Я міг його/її врятувати», «Я не зробив/зробила щось, тому він загинув…». Боєць із таким відчуттям має підсвідому агресію щодо самого себе. Це складний процес усередині періоду горювання за людиною, до якої були прив’язані, пояснює психологиня.

Герой сюжету, який пережив втрату побратима, каже Тетяна Аніщенко, має відчуття, що його ніхто не розуміє, особливо, якщо близькі люди не були на війні й не знають, що відбувалося в зоні бойових дій. Часто бійці нікому не розповідають про такі речі, а розпитувати про деталі цих подій можуть лише психотерапевти з відповідною кваліфікацією.

Фахівчиня радить не використовувати вирази: «Герої не вмирають», «Він завжди буде з тобою», «Вона/він підтримує тебе згори». Натомість можна сказати: 

• Мені шкода, що тобі доводиться переживати це.
• Я з тобою/я поруч (після паузи можна запитати, чи людина не проти обіймів/підтримки). Часто, коли герой чи героїня на емоціях, саме тілесний контакт може повернути його/її до подальших міркувань.
• Я хочу тебе підтримати. Як мені краще зробити це?

Психологиня радить ознайомитися з платформою «Як ти, брате?», яка стане допоміжною для будь-кого, хто відчуває труднощі у спілкуванні. На сайті можна знайти рекомендації та серію посібників. 

Як розмова з журналістом може допомогти переживати травму

Люди, які пережили травматичну подію, іноді знаходять утіху в розмові. Це може допомогти інтерв’юйованим розібратися в заплутаних і болючих переживаннях. Водночас журналіст не може гарантувати, що спілкування буде терапевтичним досвідом, стверджує Тетяна Аніщенко.

Архів Дар’ї Янушкевич

«Інтерв’ю з людьми з травматичним досвідом чимось близьке до наративної терапії. Коли ви допомагаєте людині розповісти її історію, ви можете допомогти зробити те, що вона сама зробити не може: подивитися на це збоку, поставити події у правильному хронологічному порядку, вписати те, що сталося, в решту історії життя. Проте вашою метою не є зцілити людину, дати їй новий сенс життя чи щось порадити», — зауважує психологиня.

ТАКОЖ НЕ ВАРТО ВИКОРИСТОВУВАТИ ФРАЗИ НА КШТАЛТ «НЕ ПЕРЕЙМАЙТЕСЯ», «ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ» — ЦЕ ЗВУЧИТЬ І ЯК ЗНЕЦІНЕННЯ, І ЯК НЕВИПРАВДАНА НАДІЯ, ПЕРЕКОНАНА ТЕТЯНА АНІЩЕНКО.

Як правильно завершити розмову 

На завершення варто запитати: «Чи є те, про що ви хотіли б розказати або вважаєте за важливе проговорити, але я у вас не запитав/-ла?» Іноді саме це може розкрити важливу деталь розмови, про яку журналіст не знає, каже Дар’я Янушкевич.

Закінчити інтерв’ю треба на позитиві, але й не форсувати події та не вдавати, що все краще, ніж насправді. Тетяна Аніщенко каже, що помічними можуть бути питання:

• Як ви впоралися з тим, що сталося?

• Що допомагає вам триматися?

Не забуваємо подякувати людині за довіру, що поділилася своїм досвідом і розповіла про те, що завдає їй болю.

Янушкевич керується правилом не залишати героя наодинці зі спогадами. Якщо відчуваєте, що розмова вже склалася, можна вимкнути запис і поговорити, поки оператори дознімають матеріал. Наприклад, про плани на сьогодні чи на найближче майбутнє.

Архів Дар’ї Янушкевич

У день виходу матеріалу журналістка пише чи телефонує героям матеріалів, щоб повідомити про публікацію.

Спілкування після інтерв’ю

Янушкевич переважно повертається до героїв, щоб показати зміни в їхньому житті. Деякі історії можуть надихати небайдужих, що створює нові приводи для сюжетів. Так сталося з історією військовослужбовця Віталія Шумея, який отримав поранення голови під Авдіївкою й мав перелом черепа з обох боків. Репортаж, де батько Віталія читає вірші й історію Чернігівщини важкопораненому синові, побачили представники футбольного клубу. Там прийняли рішення сплатити лікування й реабілітацію в університетському госпіталі Інститут Гуттманна (Institut Guttmann) в Барселоні, що є одним із провідних центрів нейрореабілітації у світі та найбільшим в Європі. У листопаді 2023 року Віталій Шумей з батьком повернулися з Барселони до України, де продовжують лікування. 

У контексті спілкування з героями Дар’я Янушкевич пригадує історію 74-річної пенсіонерки Любов Прочухан. Восени 2022 року колега журналістки зняла історію, як пані Любов повернулася з Австрії, де пройшла протезування. Під час обстрілу ферми в селі Анисів навесні 2022 року на Чернігівщині вона отримала травму ноги. Попри це, навіть на протезі жінка танцює гопака й бігає у справах селом. 

Потім журналістка повернулася до героїні в село, щоб показати, як за рік після протезування їй вдається з усім справлятися. Виявилося, що нога зменшилася, а протез став завеликим, і Любов чекала на заміну протеза від волонтерів. Уже у грудні 2023 року Янушкевич повернулася знову, щоб показати життя вже на новому протезі, який героїні встановили в Києві. 

«І ЦЕ ЛИШЕ ДВІ ІСТОРІЇ, А ЇХ ДЕСЯТКИ. ПОВЕРТАЮСЯ ДО СВОЇХ ГЕРОЇВ ЗНОВУ І ЗНОВУ, І З КОЖНИМ ІНТЕРВ’Ю ВОНИ РОЗКРИВАЮТЬСЯ ДЛЯ МЕНЕ ПО-НОВОМУ», — РЕЗЮМУЄ ЖУРНАЛІСТКА.

*Вперше опубліковано на Медіамейкер